Відповідальність за підвищення заробітних плат медичним працівникам

Незважаючи на спроби встановити мінімальний рівень заробітної плати для медичних працівників через постанови Кабінету Міністрів тощо, заклади охорони здоров’я продовжують керуватися базовими положеннями КЗпП, іноді маніпулюючи ними на власну користь. При цьому не слід забувати, що Закон має вищу юридичну силу за підзаконні нормативно-правові акти, включно з постановами КМУ.

Петиції щодо підвищення зарплат лікарям з’являються регулярно. Однак проблема полягає не в кількості звернень, а в тому, що чинне законодавство не визначає орган, який мав би прямий обов’язок і реальні повноваження гарантувати підвищення оплати праці.

Розглянемо повноваження основних суб’єктів:

НСЗУ
Варто враховувати, що НСЗУ є центральним органом виконавчої влади, але концепція НСЗУ передбачає її роль як державного замовника, що укладає договори з надавачами медичних послуг, визначає тарифи, контролює обсяг і якість послуг відповідно до умов договорів із ЗОЗ. НСЗУ не наділена повноваженнями встановлювати рівень заробітної плати працівників закладів охорони здоров’я. Формування та розподіл фонду оплати праці належить до компетенції самого закладу.

МОЗ
МОЗ є центральним органом виконавчої влади, який не має значного впливу на окремі заклади в питаннях забезпечення заробітної плати. Додатково слід враховувати тенденцію до зменшення прямого адміністративного впливу МОЗ на надавачів медичних послуг у межах децентралізації.

Держпраці
Держпраці здійснює контроль за дотриманням вимог трудового законодавства, зокрема КЗпП, і може реагувати лише на формальні порушення (мінімальна заробітна плата, строки та порядок виплати, оформлення трудових відносин тощо).
Встановлення або забезпечення підвищення заробітної плати не належить до її повноважень, хоча в деяких випадках цей орган може бути ефективним.

Місцеві органи влади — власники ЗОЗ
Органи місцевого самоврядування як власники комунальних ЗОЗ мають потенційно найбільший інструментарій впливу: затвердження статутів, фінансових планів, укладення та контроль виконання контрактів із керівниками.
Однак на практиці:

• існують неформальні та «лояльні» відносини з керівниками КНП;
• управлінські рішення часто зумовлені політичною доцільністю, а не захистом трудових прав медпрацівників;
• відповідальність за рівень оплати праці фактично розпорошена між різними рівнями влади.

Наглядові ради
Наглядові ради наділені контрольними, управлінськими функціями, зокрема беруть участь у погодженні фінансових планів.
Водночас:

• вони не мають прямого законодавчого мандата встановлювати або гарантувати рівень зарплат медичних працівників;
• вплив на оплату праці є лише опосередкованим;
• формування наглядових рад власником часто робить їхню незалежність формальною.

Профспілки
Формально профспілки мають можливість впливати на умови оплати праці через колективні договори та представництво інтересів працівників.
Фактично ж:

• їхня інституційна спроможність є обмеженою;
• вони часто залежать від адміністрацій закладів;
• уникають конфліктних механізмів захисту;
• не забезпечують ефективного представництва інтересів лікаря.

Висновок: Поточна модель охорони здоров’я побудована на ринкових засадах надання медичних послуг. Фінансові ресурси спрямовуються туди, де існує попит; попит формується там, де забезпечується належна якість; якість, своєю чергою, створюють фахівці, які усвідомлюють цінність власної праці. Кожен лікар має розуміти економіку закладу: обсяги коштів, що фактично надходять до ЗОЗ, структуру витрат і реальні межі фонду оплати праці. На цій основі керівники закладів охорони здоров’я мають формувати обґрунтований рівень заробітної плати — там, де існує попит на фахівців, який створюють як пацієнти, так і самі лікарі через професійну репутацію, самоповагу та встановлення справедливої ціни на власні послуги з урахуванням ринкових умов і фінансових можливостей закладу, що можуть бути перевірені через відкриті дашборди НСЗУ. 

Джерело: Медичне Право України